Господи, якшо чесно, то навіть не знала, шо тут писати, просто відчувала, що хочу, але абсолютно не знала що...
Картинку вибирала навмання, але таки вона сюди добре пасує.
чую, що ненавиджу запах мого крему для рук... та, він добре зволожує, але той запах просто нереально терпіти. треба піти помити руки. так і в житті, деякий запах просто нереально терпіти, незважаючи на всі інші переваги.
зрозуміла, що я надто покладаюсь на правили 'just keep swimming'. можливо, мені потрібно почати ставити собі цілі? а то я просто пливу. і покищо не дуже добре розумію куди. навіть не розумію чи за, чи прото течії...
фу, але й запах. йду мити руки... почекай :)
а все через те, що перший раз я пошкодувала сто корон на нормальний крем для рук з мануфактури.
от так я і все життя...
надіюсь, що колись таки навчусь себе шанувати.
Господи, дай мені, будь-ласка, людей, які б мене любили і підтримували. так, щоб я нарешті почала себе поважати. Або допоможи мені цих людей почути, якщо вони вже є в моєму житті.
а ще я зрозуміла, що дуже люблю танець. Ну справді, ну дуже-дуже! Але цікавий момент в тому, що по-справжньому я танцюю лише сама з собою, у пустій кімнаті.
А пам'ятаєш, як я була маленька і танцювала, шалено танцювала, сама у залі. на тому жовтому коврику, з плямами від вина під столом. як я крутилась у колі між класичною лаковою радянською стінкою і не менш радянським диваном? я пам'ятаю. а ще пам'ятаю, як я уявляла, що в мене на руці є браслет із трави, такий просто сплетений зі свіжих зелених травинок. і що в цьому браслеті вся моя сила, в цій тоненькій зеленій смужечцію. що завдяки ньому я живу, і що завдяки силі, яку він мені дає, я можу допомагати іншим людям. тоді для поняття 'допомагати іншим' і 'жити' були абсолютно тотожними. Ти ж пам'ятаєш, правда?
а що сталось тепер? по-моєму, моя маленька внутрішня дівчинка так і не виросла. але появляється вона лише тоді, коли нікого живого немає поруч. напевно, вона боїться людей. зрозуміло лише одне - вона боїться гучних компаній.
а пам'ятаєш, як я собі уявляла, що в шаленому танці я гублю цей магічний браслетик. що тоді, пам'ятаєш? тоді появлявся якийсь юнак (так, саме не чоловік, і не хлопець, просто юнак), такий недоторкано чистий, але такий впенений, мужній і відважний, який мене рятував. який знаходив такий потрібний мені браслет і повертав його. але ж звідки він знав, що саме мені потрібно? звідки він знав, що цей браслет належить саме мені? моя дитяча голова тоді про це не думала, але я була впевнена, що в моєму неземному світі все саме так.
пам'ятаю, що я мала також подруг, які представляли різні стихії. але все ж найважливішими залишались браслет і той чарівний спосіб, в який він повертався до мене знову.
Господи, але це все відбувалось лише тоді, коли я залишалась сама. мабуть, я тоді залишалась з Тобою, так?
а зараз коли я танцюю, я знову танцюю сама, або ж уявляю кожного разу все інших людей. або якщо бути точнішим, щоразу інших хлопців (вже не юнаків, мабуть, вони просто втратили ту чарівність, якою я їх наділяла в дитинстві). будучи маленькою дівчинкою я просто уявляла ідеал, несвідомо чи підсвідомо - не знаю.
тепер же все так приземлено... а мені далі бракує зеленого браслету. такого зі свіжих травинок, просто заплетених косичкою.
я зараз буду плакати і знову себе шкодувати, але що ж мені ще залишається.
Господи, довіряю Тобі!