Привет, мам, я дибил... :(

Та шо ж в мене за доля така - видаляти улюблені фото з незабутніх міст... а може це лише всього-на-всього знак, що я повинна туди повернутись і зробити нові, ще кращі фото?
так було з Чикаго, з Загребом, а тепер і з Аліканте...
може це для того, щоб ці спогоди і емоції залишились в голові назавжди... щоб я не могла покладатись на металеве серце комп'ютера, а на живо записала все у своїй голові?
Господи, як же ж там було гарно...
сонце, море, гори, пісок...
просто рай..
рай на землі...
ну чому... чому я так легко взяла і натисла на не ту кнопку...
і так завжди...
і не лише з технікою...
просто натискаю на не ту кнопку...
а ще пам*ятаю, як ходила вузькими вуличками, які вели до парку з чудовим видом на місто і море, на його дахи і обійми гір...
як ходила там і робила всі фото, то в якийсь момент так і подумала, що все це зайве... що емоції і відчуття набагато важливіші, що запам*ятовувати варто саме їх...
Господи, там справді пречудово...
я ж туди ще повернусь, правда?

Не знаю чим він мені так сподобався...
я ж зовсім не мала в планах просидіти весь вечір в хостелі. я планувала прийти, залишити речі і піти одразу ж гуляти, навіть без жодного перепочинку.
чесно кажучи, на початку я навіть злякалась, коли побачила його у кімнаті. якось не дуже хотілось мені ночувати з незнайомими чоловіками у одному дормі.
а потім просто ми привітались. не пам*ятаю хто перший запитав кого і як звати. а потім я сказала, що я приїхала з Валенції, а потім те ж сказав і він. потім було здивоване запитання про Тезе і ще більш здивована відповідь: не знаю, не був, не чув, але бачив - всі такі щасливі...
його Новий рік був на площі і в хостелі, з 12 виноградинками і з власниками-хорватами.
Пам*ятаю, як показувала йому найприємнішого синього кольору книжку 13 різдвяних історій - мій подарунок від Юлі і голосно критикувала розповідь Андруховича про Оломоуц, при тому показуючи на мій покет-бук в червону футлярі зі слимаком і шокін :)
пам*ятаю, як шукала резинку, перекидаючи нагору всі мою сумку-мішок, а потім цю ж резинку знайшла у себе на руці. так по-жіночому...
пам*ятаю надвечірнє іспанське сонце, яке світило через жалюзі до кімнати... ліворуч від нього... а я сиділа на ліжку... в чорному платті і по-дитячому махала ногами в черевичках, які на другий день викинула у найближчий смітник біля хостелу... я таки мушу туди повернутись... не знаю коли, але повернусь обов*язково!
а ще мені ввечері було соромно за дірку в кружеві на спині, яку він точно повинен був бачити, поки я шукала в рюкзаку ті кляті салфетки для демакіяжу, які я думала, що залишила в сестер...
чим же він мені сподобався?
словами, поведінкою, очима, руками....
надіюсь, що він таки не гей...
а ще тим, що він уважний...
це вперше, коли я бачила, що хлопець сам розклав тарілки, салфетки, виделки і ножі... і запропонував напої...
ну не гей же, правда? ну нє?
а ше його слова!!!
оте "and then the desert comes" розповідаючи про смак хурми і "life is perfect!" про надто організованих, але не задоволених життям німців...
а ще пам*ятаю, як він говорив з барменом-іспанцем у найближчому барі зразу ж під нашим хостелом... і як я питала його чи він знає іспанську...
як ми говорили про сни... про she-wolf і яблука green smith...
а ще буду довго пам*ятати, як ти щиро і по-дитячому розглядав зі мною панно на стіні з десятками маленьких шкелець... як ми шукали в них своє відображення...
а ще твої руки. а саме - кисті і вени на них... як ти їх переплутував між собою і щось в цей час говорив... тоді, ніби весь мій світ зав*язався у вузликах між твоїми пальцями.
а ще пам*ятаю твій плащ і сірі конверси, великі чорні оправи окуляр і ясні голубі маленькі очі...
цікаво, а що ти тоді друкував на нетбуці. можливо, нове есе?
а ще спільна історія про дзеркальне місто і пропозиція написати історія про нього і твоє "oh yes, please, do!"...
не знаю, що ще згадати... спогадів якось надто багато...
а ще про те, що кожному необхідно відчувати себе потрібним; те, що ми боїмося бути відкинуті суспільством; те, що ми маємо багато страхів, які так насправді просто стримують нас перед якимись помилками і дурницями; а ще потреба у власному просторі і часі, потреба у роздумах і небажання комусь пояснювати твою відсутність чи незосередженість...
ми такі подібні, але такі різні...
побачити б тебе хоча б ще один раз і продовжити нашу розмову... так, саме "нашу", а не мою і твою... нашу!