Господи, мабуть вже варто врешті "сет май прайорітіз" ...

типова помилка, яку робиь більшість молодих підприємців - це фальшива ціль.

можливо і те, що я зараз роблю має фальшиву ціль.. вірніше, воно ж взагалі не має поки що жодної цілі...
вчуся... але для кого вчуся, для чого вчуся... що хочу робити в майбутньому?
хотіла б займатись освітою... хотіла б промувати її в Україні... і не лише університет, а школа також - від дошкільнят і до тінейджерів...
але ж і тут мені добре... але я тут почуваюсь менше потрібна.. тут я для того, щоб набиратись досвіду... і колись хотілось би промувати Україну на більш високому міжнародному рівні...
а поки вчуся... вбираю чужий хороший досвід, як губка...
ставлю щоденні і довгоперспективні цілі і працюю...
треба почати блог...
про навчання, про подорожі, про мотивацію і челленджі... просто почати...
ага, і ще про іноземні мови... так!
треба почати... початок 13 лютого! все вирішено!
спонтанні рішення - найкращі!
маю ціль, маю дедлайн - до роботи!

Fears...

А чого боюсь я?

Я боюсь самотності, я боюсь бути непомічена або відкинута, бути незрозуміла, боюсь забувати, боюсь бути погано оцінена, взагалі боюсь бути оцінена, боюсь переходити з одної культури в інші (а може не боюсь, а лише відчуваю дискомфорт), боюсь видатись нав*язливою, боюсь бути нав*язливою, боюсь, що всі будуть знати мої думки...

боюсь, що не буде достатньо грошей, щоб подорожувати, боюсь, що буде забагато грошей і це буде спричиняти дискомфорт мені і іншим...

боюсь, що алкоголь буде псувати стосунки між близькими,

боюсь, що свої забуду про свої мрії і бажання заради соціальної стабільності,

боюсь, що проміняю власні пріоритети на чужі стереотипи про успішність,

боюсь, що не буде людей, які мене люблять,

боюсь, що люди будуть мене забувати, будуть відвертатися,

боюсь, що перестану звертати увагу на дедлайни,

боюсь, що так і не почну ділитись своєю творчістю,

боюсь, що та ж творчість виявиться нікому непотрібною,

боюсь, що буду втрачати людей через власну ж неуважність,

боюсь, що не зможу мати дітей,

боюсь, що не буду самореалізовуватись,

боюсь, що не буду розвиватись і себе пізнавати,

боюсь, що буду піддаватись спокусам.

Господи,
з Тобою вже не так страшно!

Ти сильний!

Ти благословляєш!

Ти - Любов!

Їхати в Калінінград.
Через Като/Вроцлав, Варшаву і Гданськ!
В подорожах - важливі люди!
До води, до моря, до мостів! До міста!

не знаю чи та картинка має шось до того, що я хотіла написати, але мабуть-таки - має...

немой грабитель долго кривлялся в банке, а потом просто ушел ...
я себе також часто відчуваю тим "німим грабіжником"... звідки ж люди мають знати про що я думаю, поки я їм про це не скажу? говорити! говорити про свої бажання, про свої мрії. так вони швидше здійсняться, адже так як ти допомагаєш людям, так і вони допомагають тобі. не бійся! твори! говори! голосно і впевнено!

Привет, мам, я дибил... :(

Та шо ж в мене за доля така - видаляти улюблені фото з незабутніх міст... а може це лише всього-на-всього знак, що я повинна туди повернутись і зробити нові, ще кращі фото?
так було з Чикаго, з Загребом, а тепер і з Аліканте...
може це для того, щоб ці спогоди і емоції залишились в голові назавжди... щоб я не могла покладатись на металеве серце комп'ютера, а на живо записала все у своїй голові?
Господи, як же ж там було гарно...
сонце, море, гори, пісок...
просто рай..
рай на землі...
ну чому... чому я так легко взяла і натисла на не ту кнопку...
і так завжди...
і не лише з технікою...
просто натискаю на не ту кнопку...
а ще пам*ятаю, як ходила вузькими вуличками, які вели до парку з чудовим видом на місто і море, на його дахи і обійми гір...
як ходила там і робила всі фото, то в якийсь момент так і подумала, що все це зайве... що емоції і відчуття набагато важливіші, що запам*ятовувати варто саме їх...
Господи, там справді пречудово...
я ж туди ще повернусь, правда?

Не знаю чим він мені так сподобався...
я ж зовсім не мала в планах просидіти весь вечір в хостелі. я планувала прийти, залишити речі і піти одразу ж гуляти, навіть без жодного перепочинку.
чесно кажучи, на початку я навіть злякалась, коли побачила його у кімнаті. якось не дуже хотілось мені ночувати з незнайомими чоловіками у одному дормі.
а потім просто ми привітались. не пам*ятаю хто перший запитав кого і як звати. а потім я сказала, що я приїхала з Валенції, а потім те ж сказав і він. потім було здивоване запитання про Тезе і ще більш здивована відповідь: не знаю, не був, не чув, але бачив - всі такі щасливі...
його Новий рік був на площі і в хостелі, з 12 виноградинками і з власниками-хорватами.
Пам*ятаю, як показувала йому найприємнішого синього кольору книжку 13 різдвяних історій - мій подарунок від Юлі і голосно критикувала розповідь Андруховича про Оломоуц, при тому показуючи на мій покет-бук в червону футлярі зі слимаком і шокін :)
пам*ятаю, як шукала резинку, перекидаючи нагору всі мою сумку-мішок, а потім цю ж резинку знайшла у себе на руці. так по-жіночому...
пам*ятаю надвечірнє іспанське сонце, яке світило через жалюзі до кімнати... ліворуч від нього... а я сиділа на ліжку... в чорному платті і по-дитячому махала ногами в черевичках, які на другий день викинула у найближчий смітник біля хостелу... я таки мушу туди повернутись... не знаю коли, але повернусь обов*язково!
а ще мені ввечері було соромно за дірку в кружеві на спині, яку він точно повинен був бачити, поки я шукала в рюкзаку ті кляті салфетки для демакіяжу, які я думала, що залишила в сестер...
чим же він мені сподобався?
словами, поведінкою, очима, руками....
надіюсь, що він таки не гей...
а ще тим, що він уважний...
це вперше, коли я бачила, що хлопець сам розклав тарілки, салфетки, виделки і ножі... і запропонував напої...
ну не гей же, правда? ну нє?
а ше його слова!!!
оте "and then the desert comes" розповідаючи про смак хурми і "life is perfect!" про надто організованих, але не задоволених життям німців...
а ще пам*ятаю, як він говорив з барменом-іспанцем у найближчому барі зразу ж під нашим хостелом... і як я питала його чи він знає іспанську...
як ми говорили про сни... про she-wolf і яблука green smith...
а ще буду довго пам*ятати, як ти щиро і по-дитячому розглядав зі мною панно на стіні з десятками маленьких шкелець... як ми шукали в них своє відображення...
а ще твої руки. а саме - кисті і вени на них... як ти їх переплутував між собою і щось в цей час говорив... тоді, ніби весь мій світ зав*язався у вузликах між твоїми пальцями.
а ще пам*ятаю твій плащ і сірі конверси, великі чорні оправи окуляр і ясні голубі маленькі очі...
цікаво, а що ти тоді друкував на нетбуці. можливо, нове есе?
а ще спільна історія про дзеркальне місто і пропозиція написати історія про нього і твоє "oh yes, please, do!"...
не знаю, що ще згадати... спогадів якось надто багато...
а ще про те, що кожному необхідно відчувати себе потрібним; те, що ми боїмося бути відкинуті суспільством; те, що ми маємо багато страхів, які так насправді просто стримують нас перед якимись помилками і дурницями; а ще потреба у власному просторі і часі, потреба у роздумах і небажання комусь пояснювати твою відсутність чи незосередженість...
ми такі подібні, але такі різні...
побачити б тебе хоча б ще один раз і продовжити нашу розмову... так, саме "нашу", а не мою і твою... нашу!

З тобою, як з сигаретами... Коли бачиш, що вже кінець, але робиш ще останню затяжку, хоча і розумієш, що вона буде дуже гірка, вся майже з фільтру.
Або коли відчуваєш нудоту... але через те, що нічого не їв цілий день, так і не можеш нічим вирвати...
А потім просто загальна слабість. і надія, що завтра зранку буде краще. що перестанеш їсти воду і сухарі і почнеш "по-трошки" вже їсти "шось нормальне"...
от десь якось так і з тобою, То. 

Маріанна КІЯНОВСЬКА

ГАЛАТЕЯ
Post scriptum

11.

Навіть білих дельфінів, і Дельфів, і піфій, і жриць.
Бракуватиме тим, хто у морі загубить дорогу.
Небо тисне на очі благаннями про допомогу…
Може, просто померти, улігшись на дно горілиць?

Ачи в амфорах трунки, ачи шиї коштовних лошиць
Порятують, офірно даровані днесь Посейдону?
Море мчатиме вслід кораблю — кораблю-вітрогону, --
Піднімаючи піну на гребенях хвиль, мов хортиць.

Тільки вітер щасливий і тільки невтомлений бог
Врятували б від смерті обличчя і залишки тог, —
Торжествує вода, в непокорі занадто тривожна…

Що любов та одна, що солодка її крутизна?
Вутле денце човна у воді потопа-вирина…
Та лишався пісок — як єдине, в що вірити можна.

"Що любов та одна, що солодка її крутизна? " ...

любов на смак, як хурма?
and then the desert comes... (Jonis)

Deine Haut betaut schmeckt sauer...
твоя шкіра кисла на смак...

http://motolyrics.com/fotos/nacht-lyrics-english-translation.html

apdate:
кисла, як яблука green smith?